У рейтингу загроз миру на планеті Росія переходить на друге місце.

У рейтингу загроз миру на планеті Росія переходить на друге місце.

Протистояння між радикальними ісламістами та рештою світу дійшло до тієї точки, коли шансів на вигідне для Заходу вирішення конфлікту практично немає. Спроби „нейтралізувати” ісламістів за допомогою іракської армії, курдського ополчення та американської авіації провалились, і повномасштабна війна повільно, але неухильно перетворюється на єдину опцію.

Активний наступ ісламістів на села в північній частині Сирії та містечко Кобані, нездатність чисельних „союзників” курдів щось протиставити цій загрозі, і перспектива кривавої різанини захисників міста в разі його падіння, штовхнули курдську діаспору на рішучі кроки. Розлючені тим, що ісламісти влаштували фактичний геноцид їхнього народу, а світ продовжує ліниво розмірковувати про вирішення проблеми в надії, що все „розсмокчеться якось само”, курди вирішили йти до останнього. Вуличні погроми і масові бійки курдів з ісламістами – з використанням холодної зброї – охопили десятки німецьких міст. Курдські демонстранти провели акції із захопленням приміщень у Гаазі, масштабні протести – в Лондоні та Парижі.

Та європейські протести – „дрібниця” порівняно з тим, що коїться в Туреччині. Про - та антикурдські демонстрації перетворюються на погроми та масові бійки, за добу загинуло як мінімум 15 осіб. В багатьох провінціях країни введено комендантську годину. Особливо неприємним для турецької влади є той факт, що протести докотились і до курортних міст – приміром, Антальї, що навряд чи сприятиме зростанню прибутків від туризму.

Взагалі, увесь розвиток подій ставить Туреччину у дедалі менш зручне геополітичне становище. З одного боку, турецько-курдські стосунки завше були більш ніж натягнутими – Анкара традиційно побоювалась курдського сепаратизму в самій Туреччині. З іншого боку, мирний діалог, налагоджений президентом Туреччини Реджепом Ердоганом з турецькими курдами, давав надію на заспокоєння конфлікту, котрий тривав десятиліттями. При тому наявність кордону з відверто терористичною „Ісламською державою” навряд чи є сокровенною мрією що Ердогана, що будь-якого іншого турка. Ще з іншого боку, якщо Туреччина рішуче втрутиться у бої під Кобані – то в разі падіння останнього ісламісти можуть рушити далі, через турецько-сирійський кордон. І навіть якщо цього не зроблять танки – то потік диверсантів, радикальних проповідників та іншої наволочі фактично гарантований, в той час як політика невтручання дає примарний шанс на добре озброєний нейтралітет з ісламістами.

„Двоїстість” ситуації знаходить втілення і у роздвоєності політики виконавчої влади Туреччини. З одного боку Ердоган заявляє, що ударів авіації недостатньо для перемоги над "Ісламським державою" – що, мабуть, передбачає необхідність сухопутної операції. З іншого боку, приведені у повну боєготовність турецький спецназ та бронетанкові підрозділи на кордоні продовжують надійно і впевнено стояти на місці, що, вочевидь, означає, що Туреччина була б не проти, якби сухопутну операцію провів хтось інший. При тому Туреччина за кілька тижнів прийняла до 200 тисяч біженців-курдів із Сирії, демонструючи людяність до жертв наступу фундаменталістів. Але Анкарі рішуче не подобаються загони добровольців з числа турецьких курдів, які вирушають через кордон для того, щоби фундаменталістів зупинити.

Реальною допомогою для курдів Сирії на даний момент є головно удари авіації США та союзників по позиціях ісламістів довкола Кобані, а також добровольці з числа турецьких курдів. Проте, як показує практика, цього явно замало. Наступ ісламістів продовжується.

І перед Туреччиною – та НАТО, яке стоїть за її спиною, а за великим рахунком – і перед всім Заходом, постають всього дві опції. Або вдавати, що нічого не відбувається, і фактично „злити” своїх реальних союзників у боротьбі з ісламістами – непрямо посприявши при тому ймовірним військовим злочинам і геноциду курдів, які з дуже високою ймовірністю будуть вчинені розлюченими стійкою обороною Кобане ісламістами. В якості жесту доброї волі посприявши, можливо, евакуації вцілілих захисників на територію Туреччини. Або втрутитись у жорстоку і криваву громадянську війну – з неясними перспективами в результаті.

Проте вчорашні масові протести курдів в Європі та Туреччині стали певним водорозділом. Вдавати, що проблеми з Ісламською державою можна вирішити дипломатією, „балансуванням силою” чи ще якимось легким і майже безкровним шляхом, більше не вдасться. Або західний світ об’єднається для знищення фундаменталізму, або він дасть можливість новоствореному „халіфату” консолідувати ресурси захоплених територій і рушити далі.

При тому не тільки західним демократіям варто задуматись. Ситуація в Афганістані, а також рішення "Ісламського руху Узбекистану" приєднатися до Ісламської держави свідчать про те, що і Середня Азія в недалекому майбутньому може стати черговою ареною для войовничого ісламу.

А загалом, з’являється певність, що енергійність та агресивність Ісламської держави, здається, становлять не меншу загрозу миру на планеті, ніж навіть підстаркуватий російський диктатор з ядерними бомбами. Хоч нам зараз може здаватись і інакше. Залишається надіятись, що в боротьбі з цим злом світ буде рішучішим і винахідливішим, ніж у реакції на путінську агресію.