Я вже не стукаю в закриті двері,
Якщо закрили, отже, треба так.
Якщо в мені не мали ви потреби,
То нащо озиратися назад.

Я вже в минуле більш не заглядаю.
Усе, що було, згодом відболить.
Усе пройду, переживу, здолаю,
З усмішкою згадаю кожну мить.

Ні, я - не горда, але маю душу,
Вона карбує спогад і щемить.
Я все пробачу й більше не порушу
Цю тишу, хто б там що не говорив.

Я стала мудрою і вже не ображаюсь
На долю, на людей і на життя.
Усім, хто був, я лиш добра бажаю.
Тих, хто залишився, ще більше люблю я.

Я впевнено навчилась йти по долі,
Не озиратись, тільки йти і все.
Кому буду потрібна, той догонить,
Кому буду потрібна, той знайде.

Марина Лавришин